Only $2.99/month

Terms in this set (18)

Мова є найважливішим засобом людського спілкування та інтелектуального розвитку особистості, визначальною ознакою держави, безцінною і невичерпною скарбницею культурного надбання народу. Відповідно до ст. 10 Конституції України, держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Конституцією України статус державної мови надано українській мові. Вона є рідною для 67,5% населення України.

Мови національних меншин України — мови, поширені серед населення України, крім державної мови та мов корінних народів України. Україна •— багатонаціональна країна, в якій проживають громадяни близько 100 національностей. Згідно зі ст. 10 і 11 Конституції в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин, сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. До найпоширеніших відносять російську, білоруську, польську, чеську і інші.
Як назва держави Україна офіційно закріпилася з часів виникнення Української Народної Республіки в 1918 р. Але саме іменування дуже давнє.
Існують три версії про походження назви Україна, кожна з яких по-своєму тлумачить її.
1. Поляки пояснювали назву як окраїна Польщі, пограниччя їх держави, периферія: окраїна.
2. Пояснює назву Україна у зв'язку з дієсловом краяти:, тобто це та частина території, що належить нам, наш украй - Україна.
3. Третє пояснення подає назву Україна як складне слово: від слова анти ( ути)+ від слова країна: уть країна.
Українська мова є продуктом тривалого розвитку з VII ст. і до наших днів. У її історії виділяємо п'ять періодів. На різних етапах мову наших предків називають все іншими іменами.

1. Спільнослов'янська мова (III тис. до н.е. - VI ст. н.е.). Це наукова назва. Наші предки у ті часи користувалися племінними назвами.

2. Давньоруська мова. Становлення усної форми (VII - IX ст.).

3. Давньоруська мова (X - перша пол. XIII ст.).

4. Староукраїнська мова (друга пол. XIII - XVIII ст.).

5. Нова українська мова (XIX - XXI ст.). Основоположник - Шевченко, зачинатель - Котляревський, «Енеїда». З Полтавської говірки
Літературна мова - це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей.

Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю (стандартністю), високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів, наддіалектністю, поліфункціональністю.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюються специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової та культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський - автор перших великих художніх творів українською мовою ("Енеїда", "Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник"). Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови справедливо вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він уперше "своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови.

Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації.
Розрізняють різні види норм: орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), графічні (передача звуків на письмі), орфографічні (написання слів), лексичні (слововживання), морфологічні (правильне вживання морфем), синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень), стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування), пунктуаційні (вживання розділових знаків).

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю, однак з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти - видозміни тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, а в Р. в. моста й мосту), лексичні (телефонна трубка і слухавка, масштаб і вимір).
Публіцистичний стиль. Сфера використання - громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурноосвітня діяльність, навчання.
Художній стиль. Реалізується в художній літературі. Широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтв, у культурі й освіті.
Епістолярний стиль - стиль приватного листування.
Конфесійний стиль - сфера використання: релігія та церква. Призначення - обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Він реалізується у релігійних відправах, проповідях, молитвах, церковних книгах.
Виробничо-професійний стиль - обслуговує виробничу, професійну діяльність. Близький за структурою до наукового та розмовного стилів.
Розмовний стиль - обслуговує повсякденне усне спілкування людей у побуті та на виробництві. Розрізняють неформальне та формальне спілкування.
Офіційно-діловий стиль - це функціональний різновид мови, який використовується для спілкування у державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.
Науковий стиль - це мова науки, техніки, освіти. Мета мовлення: - повідомлення про результати наукових досліджень. Основні ознаки:
- ясність( зрозумілість) і предметність тлумачень;
- логічна послідовність і доказовість викладу;
- об'єктивний аналіз;
- точність і лаконічність висловлювань;
- аргументація і переконливість тверджень;
- детальні висновки
Науковий стиль має такі підстилі:
1) власне науковий (монографія, рецензія, наукова доповідь, курсова й дипломна роботи, реферат, тези). Який у свою чергу поділяється на науково-технічні тексти та науково-гуманітарні;
2) науково-популярний , мета якого дохідливо і доступно викладати інформацію про наслідки наукових досліджень у журналах , книгах тощо;
3) науково-навчальний - реалізується у навчальних підручниках, лекціях, бесідах і не виключає елементів емоційності..
Публіцистичний стиль. Сфера використання - громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурноосвітня діяльність, навчання.
Художній стиль. Реалізується в художній літературі. Широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтв, у культурі й освіті.
Епістолярний стиль - стиль приватного листування.
Конфесійний стиль - сфера використання: релігія та церква. Призначення - обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства. Він реалізується у релігійних відправах, проповідях, молитвах, церковних книгах.
Виробничо-професійний стиль - обслуговує виробничу, професійну діяльність. Близький за структурою до наукового та розмовного стилів.
Розмовний стиль - обслуговує повсякденне усне спілкування людей у побуті та на виробництві. Розрізняють неформальне та формальне спілкування.
Науковий стиль - це мова науки, техніки, освіти. Мета мовлення: - повідомлення про результати наукових досліджень.
Офіційно-діловий стиль - це функціональний різновид мови, який використовується для спілкування у державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі:
1) законодавчий - використовується у законодавчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, між державою і приватними та службовими особами. Реалізується в конституції, законах, указах, статутах, постановах;
2) дипломатичний - використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури. Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомленнях), нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах;
3) юридичний - використовується у юриспруденції (судочинство, дізнання, розслідування).
Мовна культура - це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм
міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого суспільства (В.М. Русанівський).
Висока культура мовлення означає досконале володіння літературною мовою у процесі спілкування та мовленнєву майстерність. Основними якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями, культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістовність, доречність, багатство, виразність, чистота.

Правильність - одна з визначальних ознак культури мовлення. Мова має свої закони розвитку, які відображаються у мовних нормах. Вільно володіти мовою означає засвоїти літературні норми, які діють у мовній системі. До них належать правильна вимова звуків і звукових комплексів, правила наголошування слів, лексико-фразеологічна, граматична, стилістична нормативність, написання відповідно до правописних і пунктуаційних норм.

Точність пов'язується з ясністю мислення, а також зі знанням предмета мовлення і значення слова. Уміння оформляти і виражати думки адекватно предметові або явищу дійсності зумовлюється знанням об'єктивної дійсності, постійним прагненням пізнавати реальний світ, а також знанням мови. Мовлення буде точним, якщо вжиті слова повністю відповідатимуть усталеним у цей період розвитку мови їхнім лексичним значенням.

Логічність. Дотримання цієї ознаки культури мовлення означає логічно правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутрішня закономірність, яке відповідає законам логіки і ґрунтується на знаннях об'єктивної реальної дійсності.
вирізняється інтонаційними можливостями, що характеризуються логічним наголосом, мелодійністю. У писемній мові інтонаційне вираження виявляється частково пунктуацією (бо пунктуація грунтуєтсья на синтаксичній структурі речення). Усна і писемна мова мають обов'язкові для всіх норми: орфоепічні, орфографічні, пунктуаційні. Усна мова. Це слухове сприймання певної інформації. За допомогою усної мови спілкування і обмін думками відбувається безпосередньо. Усна мова - діалогічна, має ряд лексичних особливостей .В усній мові вживається побутова й діалектна лексика, просторіччя, своєрідні фразеологізми тощо. Звичайна сфера застосування усної мови - бесіда, розмова.

Фразовий наголос — наголошення неоднакової сили, яке дістають слова та мовні відрізки в межах фрази. Фразовий наголос виявляється тільки в реченні. Словесний наголос. Різновид наголосу, виділення складу в слові посиленням артикуляції, збільшенням тривалості та зміною висоти голосового тону.

Евфонія - галузь фоностилістики. Вона вивчає здатність фонетичної організації мови до мелодійного звучання, створення звукозображення у висловлюванні відповідно до його змісту та призначення.

Милозвучність української мови досягається чергуванням окремих голосних і приголосних звуків, спрощенням у групах приголосних, рухливим інтонуванням та наголошуванням, повнозвучним, неприглушеним кінцем слова, використанням паралельних форм слів тощо.

Українська мова уникає збігу голосних звуків. Тому ми говоримо ріка й озеро (а не ріка і озеро), були в Олега (а не були у Олега). Небажаним також є важкий збіг приголосних. Тому ми говоримо використовують у промисловості (а не використовують в промисловості), запишеш усе (а не запишеш все). Дотримання правил поєднання голосних та приголосних звуків забезпечує милозвучність мовлення, як і розвинена система варіантів різноманітних мовних елементів, що чергуються: прийменників (у - в, з - зі - із, над - наді, під - піді, перед - переді), сполучників (і - й), часток (би - б, же - ж), префіксів (від- - віді-, над- - наді-, об- - обі-, під- - піді-, в- - у-), постфіксів (-ся - -сь), початкових та кінцевих звуків у словах (ужити - вжити, іти - йти, знову - знов). Уживання того чи іншого варіанта визначається його звуковим оточенням.
Писемне мовлення - це завжди оброблена й обдумана фіксація мови з метою наступного відтворення написаного. Характерною особливістю писемного мовлення є відсутність співрозмовника в момент висловлення думки. Писемна форма - це перш за все дистантне спілкування, яке відбувається у формі монологу і розраховане на невизначену кількість аудиторії. У зв'язку з відсутністю співрозмовника, укладач тексту повинен передати інформацію чітко, точно, в логічно послідовній формі. Відбір мовних засобів, синтаксичних конструкцій, порядок слів у реченні - все це підпорядковане тим законам, які діють у межах того чи іншого типу мовлення. Так, у текстах ділового листування превалює стандартизована форма викладу інформації - вживання готових форм висловлення, термінів, етикетних конструкцій.

Писемна форма мовлення вторинна порівняно до усної форми, оскільки виникла значно пізніше, і спирається на усну як на своє джерело. Писемне мовлення відтворюється графічними матеріальними знаками, серед яких літери, математичні знаки, різні символи, малюнки, схеми, креслення.

Писемна форма орієнтована на сприйняття зором, тому людина, яка користується цим жанром мовлення, має можливість повернутися неодноразово до створеного тексту, обдумати і зрозуміти прочитане. На відміну від усного писемне мовлення зберігається у просторі і часі. Завдяки цій особливості людина має можливість: а) закріпити за допомогою матеріальних знаків інформацію; б) сприймати зором не тільки те, що зафіксоване в писемності сьогодення, а також і те, що закріплено в писемності минулих років, століть, тисячоліть.

Одиницею писемного мовлення є текст, який складається з речень, об'єднаних темою і комунікативною установкою. До речі, слово "текст" з латинської мови перекладається як "тканина, сплетіння, з'єднання". До загальновизнаних ознак тексту відносять цілісність, зв'язність, завершеність, структурну організацію.

Створюючи писемний текст, укладач має більше часу і можливостей для його укладання. Тому писемний варіант відрізняється від усного варіанту більшою нормативністю мовних засобів, ретельним їх добором, особливою логічною виразністю тексту, дотримуванням загальнообов'язкових норм графіки, орфографії та пунктуації. Тексти у писемному мовленні розрізняються більшою диференціацією за сферами спілкування. У писемній формі відсутні жести, міміка, інтонація, які компенсуються суворою регламентацією мовних одиниц
Список використаної літератури оформляється за алфавітом, указується прізвище, ініціали автора; якщо книжка написана декількома авторами, то перераховуються або всі прізвища (за таким порядком, в якому вони вказані в книжці), або лише прізвище та ініціали першого автора, після чого роблять приписку "та ін. "; повна і точна назва роботи, яка не береться в лапки; підзаголовок, який уточнює назву (якщо він вказаний на титульному аркуші); Список літератури розміщується після основного тексту роботи, на окремій сторінці, за алфавітом (прізвищ авторів чи назв книг) і біля кожної праці ставиться номер: 1, 2, 3 ..., дані про повторне видання; назва збірника, часопису (якщо це стаття), назва міста видання книжки в називному відмінку; назва видавництва (без лапок); рік видання (без слів "рік" або скорочення "р"); кількість сторінок із скороченням "с".
Правила Цитування :а) текст цитати починається і закінчується лапками і наводиться в тій граматичній формі, в якій він поданий у джерелі, із збереженням особливостей авторського написання;б) цитування має бути повним, без довільного скорочення авторського тексту і без перекручень думок автора. Допускається пропуск слів, речень, абзаців за умови, якщо це не спотворює авторського тексту; такі пропуски позначаються трьома крапками. в) кожна цитата обов'язково супроводжується посиланням на джерело;
Рубрикація — це членування тексту на складові частини, графічне відокремлення однієї частини від іншої, а також використання заголовків, нумерації тощо. Рубрикація є зовнішнім вираженням композиційної будови ділового папера. Ступінь складності рубрикації залежить від обсягу, тематики, призначення документа. Найпростіша рубрикація — поділ на абзаци.

Абзац — це відступ управо у початковому рядку, яким починається виклад нової думки у тексті, а також фрагмент тексту між двома такими відступами.

Типовий абзац має три частини:

1) зачин (формулюється мета абзацу, тобто повідомляється, про що йтиме мова);

2) фраза (міститься основна інформація абзацу);

3) коментарі (підбивається підсумок того, про що говорилося в абзаці).

, якою б не була його довжина, слід пам'ятати, що це внутрішньо замкнене смислове ціле.

Щоб не утруднювався процес читання й опрацювання документа, у ділових паперах рубрики нумеруються. Існує дві системи нумерації — традиційна й нова.

Традиційна — базується на використанні знаків різних типів — римських та арабських цифр, великих та малих літер. Вона доповнює абзацне членування тексту (нумерування тез, пунктів, правил), яке залежить від змісту, обсягу, складу документа. Система використання різних позначень повинна мати логічну будову:

А. Б. В. Г. Д...

І. II. III. IV. V...

1. 2. 3. 4. 5... 1) 2) 3) 4) 5)... а) б) в) г) ґ)...

Рубрики, більші за абзац, можуть називатися: параграф (§), глава, розділ, частина. Вони теж нумеруються. Під час рубрикації тексту слід дотримуватися таких правил:

1) нумерувати рубрики, якщо є хоча б два однорідних елементи перерахування;

2) застосовувати однорідні засоби нумерації до однотипних частин;

3) дотримуватися правил пунктуації при комбінованих способах нумерації;

4) використовувати лаконічні, однозначні заголовки. Нова система нумерації базується на використанні лише

арабських цифр, розміщених у певній послідовності. Застосовуючи її, слід враховувати:

1) після номера частини, розділу, пункту, підпункту ставиться крапка;

2) номер кожної складової частини включає номери вищих ступенів поділу:

розділи — 1.; 2.; 3.;

номери підрозділів включають в себе також номери розділів — 1.1.; 1.2.; 1.3.;

номери пунктів містять номер розділу, підрозділу, пункту — 1.1.1.; 1.1.2.; 1.1.3.

Використання цієї системи нумерації дає можливість не вживати словесних найменуван
План, тези, конспект як засіб організації розумової праці
Конспектування письмового тексту — процес, який складається із прочитання тексту-джерела, виділення основних положень у ньому, відбору прикладів і комбінування матеріалу, формування тексту конспекту.
Конспектування усного тексту — процес уважного прослуховування і занотовування матеріалу, що включає вміння уловлювати суть сказаного, хід думок мовця, логічну послідовність викладу.
Типи запису[
• План — форма конспектування, яка включає аналіз структури тексту, узагальнення, виділення логіки розвитку подій і суті.
• Виписки — найпростіша форма конспектування, яка майже дослівно відтворює текст.
• Тези — форма конспектування, яка являє собою висновки, зроблені на основі прочитаного
• Цитування — форма конспектування, яка використовується, коли передача думки автора не можлива своїми словами. Цитування — дослівна виписка.
Будь-яке наукове дослідження спирається на роботу з літературними джерелами, що вимагає володіння методами фіксації і збереження наукової інформації.
План - це короткий перелік проблем, досліджуваних у науковому тексті; "порядок розміщення частин якого-небудь викладу, його композиція"71.
За допомоги плану узагальнюють і "згортають" інформацію наукового джерела, за ним розкривають, про що написано, яка основна думка, яким чином доведено її істинність, якого висновку доходить автор тексту.
Цінність плану полягає у тому, що він допомагає усвідомити прочитане і стисло відтворити в пам'яті зміст наукового джерела, зосереджуючи увагу на найсуттєвішій інформації.
За структурою план може були простим і складним.
Простий, якщо в ньому зазначені лише основні питання, у пунктах простого плану перелічують основні мікротеми тексту.
Складний, якщо поруч з основним є додаткові запитання, пункти складного плану розбивають на підпункти.
Питальний план складають за допомоги питальних речень,
Тезовий план - сформульоване основне положення абзацу, його мікротема.
Теза - "положення, Положення, що коротко і чітко формулює основну ідею чого-небудь
Анотування - процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, мета якого - отримання узагальненої характеристики документа. Анотації використовуються для стислої характеристики наукової статті, монографії, дисертації тощо, а також у видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.
Анотації виконують дві основні функції:
• o сигнальну (подається важлива інформація про документ, o пошукову (анотація використовується в інформаційно-пошукових, зокрема, автоматизованих системах, для пошуку конкретних документів).
• Реферування - процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, що полягає в аналізі первинного документа, знаходженні найвагоміших у змістовому відношенні даних (основних положень, фактів, доведень, результатів, висновків). Реферування має на меті скоротити фізичний обсяг первинного документа за збереження його основного смислового змісту, використовується у науковій, видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.
Абзац — це відступ управо у початковому рядку, яким починається виклад нової думки у тексті, а також фрагмент тексту між двома такими відступами.

Типовий абзац має три частини:

1) зачин (формулюється мета абзацу, тобто повідомляється, про що йтиме мова);

2) фраза (міститься основна інформація абзацу);

3) коментарі (підбивається підсумок того, про що говорилося в абзаці).

, якою б не була його довжина, слід пам'ятати, що це внутрішньо замкнене смислове ціле.

Щоб не утруднювався процес читання й опрацювання документа, у ділових паперах рубрики нумеруються. Існує дві системи нумерації — традиційна й нова.

Традиційна — базується на використанні знаків різних типів — римських та арабських цифр, великих та малих літер. Вона доповнює абзацне членування тексту (нумерування тез, пунктів, правил), яке залежить від змісту, обсягу, складу документа. Система використання різних позначень повинна мати логічну будову:

А. Б. В. Г. Д...

І. II. III. IV. V...

1. 2. 3. 4. 5... 1) 2) 3) 4) 5)... а) б) в) г) ґ)...

Рубрики, більші за абзац, можуть називатися: параграф (§), глава, розділ, частина. Вони теж нумеруються. Під час рубрикації тексту слід дотримуватися таких правил:

1) нумерувати рубрики, якщо є хоча б два однорідних елементи перерахування;

2) застосовувати однорідні засоби нумерації до однотипних частин;

3) дотримуватися правил пунктуації при комбінованих способах нумерації;

4) використовувати лаконічні, однозначні заголовки. Нова система нумерації базується на використанні лише

арабських цифр, розміщених у певній послідовності. Застосовуючи її, слід враховувати:

1) після номера частини, розділу, пункту, підпункту ставиться крапка;

2) номер кожної складової частини включає номери вищих ступенів поділу:

розділи — 1.; 2.; 3.;

номери підрозділів включають в себе також номери розділів — 1.1.; 1.2.; 1.3.;

номери пунктів містять номер розділу, підрозділу, пункту — 1.1.1.; 1.1.2.; 1.1.3.

Використання цієї системи нумерації дає можливість не вживати словесних найменувань
План, тези, конспект як засіб організації розумової праці
Конспектування письмового тексту — процес, який складається із прочитання тексту-джерела, виділення основних положень у ньому, відбору прикладів і комбінування матеріалу, формування тексту конспекту.
Конспектування усного тексту — процес уважного прослуховування і занотовування матеріалу, що включає вміння уловлювати суть сказаного, хід думок мовця, логічну послідовність викладу.
Типи запису[
• План — форма конспектування, яка включає аналіз структури тексту, узагальнення, виділення логіки розвитку подій і суті.
• Виписки — найпростіша форма конспектування, яка майже дослівно відтворює текст.
• Тези — форма конспектування, яка являє собою висновки, зроблені на основі прочитаного
• Цитування — форма конспектування, яка використовується, коли передача думки автора не можлива своїми словами. Цитування — дослівна виписка.
Будь-яке наукове дослідження спирається на роботу з літературними джерелами, що вимагає володіння методами фіксації і збереження наукової інформації.
План - це короткий перелік проблем, досліджуваних у науковому тексті; "порядок розміщення частин якого-небудь викладу, його композиція"71.
За допомоги плану узагальнюють і "згортають" інформацію наукового джерела, за ним розкривають, про що написано, яка основна думка, яким чином доведено її істинність, якого висновку доходить автор тексту.
Цінність плану полягає у тому, що він допомагає усвідомити прочитане і стисло відтворити в пам'яті зміст наукового джерела, зосереджуючи увагу на найсуттєвішій інформації.
За структурою план може були простим і складним.
Простий, якщо в ньому зазначені лише основні питання, у пунктах простого плану перелічують основні мікротеми тексту.
Складний, якщо поруч з основним є додаткові запитання, пункти складного плану розбивають на підпункти.
Питальний план складають за допомоги питальних речень,
Тезовий план - сформульоване основне положення абзацу, його мікротема.
Теза - "положення, Положення, що коротко і чітко формулює основну ідею чого-небудь
Анотування - процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, мета якого - отримання узагальненої характеристики документа. Анотації використовуються для стислої характеристики наукової статті, монографії, дисертації тощо, а також у видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.
Анотації виконують дві основні функції:
• o сигнальну (подається важлива інформація про документ, o пошукову (анотація використовується в інформаційно-пошукових, зокрема, автоматизованих системах, для пошуку конкретних документів).
• Реферування - процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, що полягає в аналізі первинного документа, знаходженні найвагоміших у змістовому відношенні даних (основних положень, фактів, доведень, результатів, висновків). Реферування має на меті скоротити фізичний обсяг первинного документа за збереження його основного смислового змісту, використовується у науковій, видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.
В лексиці української мови за походженням розрізняють слова: успадковані з попередніх періодів розвитку нашої мови, власне українські та запозичені з інших мов.

Серед успадкованих найдавнішими є слова

індоєвропейського походження. Це назви частин тіла, природи, рослин, тварин, найнеобхідніших дій і процесів: мати, син, брат, кров, око, язик, ніс, сонце, дерево, стояти, їсти, життя тощо.

Слова спільнослов'янського походження вживаються в усіх слов'янських мовах із певними фонетичними змінами: чоловік, шия, рот, тіло, мило, душа, сторона, межа тощо.

Назви абстрактних понять мають також спільнослов'янське походження: диво, гріх, правда, кривда, честь.

Власне українська лексика - це слова, що створилися и українській мові після спільнослов'янської мовної єдності й були засвідчені в історичних пам'ятках, художніх творах українського народу. Вони складають основу української лексики і формують національні ознаки мови: людина, держава, громада, приміщення, оранка, сіяч, зайвий тощо.

В сучасній українській мові вживаються й іншомовні слова, тобто засвоєні з інших мов. Вони влилися до складу української мови з різних джерел. Запозичуючи їх, підпорядкувала своїм законам фонетики й граматики, пристосувала до правил українського словотвору і семантичних систем.

Основу лексичного складу мови становить загальновживана стилістично нейтральна лексика, що вживається в різних жанрах усіх стилів і є стилістичним фоном для інших видів лексики.

Лексику за сферою використання можна поділити па групи:

- науково-термінологічна лексика, яка обслуговує сферу науки й наукової та професійно-виробничої діяльності;

офіційно-ділова лексика - використовується в публіцистичному та офіційно-діловому стилях;

- професійно-виробнича лексика вживається при визначенні спеціальних виробничих процесів, знарядь, продуктів виробництва.

Кожна професія має своє коло професійно-виробничої лексики, куди входять і терміни, і офіційно-виробнича лексика, і загальновживані слова, що використовуються в даній сфері й набувають фахового значення.

Як відомо, діловий стиль української мови сформувався пізно, тому в основному він спирався на давні зразки й на те, що було створене в цьому плані в інших народів. Тому не випадково в діловому стилі сьогодні так багато запозичень.

Іншомовні слова - слова запозичені з різних мов. Іншомовні слова вимагають до себе критичного ставлення. Їх слід вживати у разі потреби, коли немає відповідного еквівалента в українській мові, або вони дістали міжнародне визнання. До міжнародних належать терміни фінансові, бухгалтерського обліку, поштово-телеграфних зв'язків (бланк, штраф, бандероль, віза, гриф, маркетинг, менеджер, фінанси, бюджет, авізо, дебет).

Щоб правильно застосовувати іншомовні слова, треба дотримуватись таких правил:

- не вживати у тексті іншомовні слова, якщо є відповідники в українській мові /апелювати - звертатися, аргумент - підстава, доказ, домінувати - переважати, екстраординарний - особливий, координувати - погоджувати, лімітувати - обмежувати, пріоритет - першість, репродукувати - відтворювати, симптом - ознака, шеф - керівник/;

- запозичене слово слід вживати правильно, відповідно до його значення (Ефективність режиму економії залежить від того, наскільки лімітуються фінансові витрати). У цьому реченні половина слів запозичені, а слово лімітуються вжите ще й неточно, оскільки ліміт - це гранична норма, то лімітуютьсяне витрати, а кошти;

- не вживати в одному тексті власне українське слово та його іншомовний відповідник (координувати - погоджувати, екстраординарний -- особливий, фіксувати - записувати, лімітувати - обмежувати, прерогатива - перевага, симптом - ознака).

При виборі запозиченого чи власнемовного слова слід звертати увагу на відтінки у його значенні (сервіс - обслуговування: сервіс - це будь-яке обслуговування, а обслуговування - тільки побутових потреб населення).

Отже, і добір, і вживання іншомовного слова в професійному тексті диктуються кількома обставинами й мають вирішуватися кожного разу з урахуванням конкретного тексту.
Термін (від латин, terminus - межа, кінець) - це слово або словосполучення, яке позначає поняття певної галузі знань чи діяльності людини.Термінологія - 1) розділ мовознавства, що вивчає терміни , 2) сукупність термінів певної мови або певної галузі. Термінологія - це не хаотична сукупність слів, а організована на логічному й мовному рівні система спеціальних назв.

Науку, що вивчає термінологію, називають термінознавством. Біля витоків творення української термінології стояли науковці І. Верхратський, В. Левицький, О. Курило, О. Огоновський, І. Пулюй та інші. Вони доклали багато зусиль до вироблення фахової термінології з різних наукових і технічних галузях, прагнули до того, щоб термінологія була "всеукраїнська і поєднувала елементи власне національного і міжнародного.

На сьогодні виділяють 6 основних етапів історії української термінології:

1. Період стихійного нагромадження термінологічної лексики (ІХ - перша половина ХІХ ст.).

Важливу роль у поширенні наукових знань та професіоналізму в Україні відіграли Острозький культурно-освітній центр (1580-1608); братські школи, що виникали в ХVІ-ХVІІ ст. у Львові, Вільні, Бересті, Рогатині, Перемишлі, Луцьку, Кременці та інших містах; Київський культурно-освітній центр (Братська школа - з 1615 р., Києво-Могилянська колегія - з 1632 р., Києво-Могилянська академія - з 1701 р.). Уже в ХVІІ ст. вчений Києво-Могилянської академії Г. Кониський обґрунтував теорію терміна.

2. Період другої половини ХІХ ст. - початку ХХ ст. Діяльність Наукового товариства імені

Тараса Шевченка

У 1873 р. у Львові засновано Наукове товариство імені Тараса Шевченка, яке з 1892 р. стає першим українським науковим центром на зразок європейських академій. Термінологи НТШ мали різні погляди на розвиток української термінології, тому виокремились такі дві групи науковців: 1) прихильники термінотворення в дусі народної мови, на її основі й за її законами (В. Левицький,
І. Пулюй, І. Верхратський, І. Кандяк, Р. Цегельський); 2) симпатики запровадження в українську мову інтернаціональної термінології (І. Горбачевський,
С. Рудницький, М. Вікул, А. Семенцов).

3. Третій період, пов'язаний з утворенням наукових товариств у Східній Україні (1913 р. - у

Києві, 1918 р. - у Луганську).

Активно опрацьовувати та творити українську термінологію почали після проголошення Української Народної Республіки (1917 р.), коли було скасовано заборони щодо української мови. У цей час зацікавлення термінологією набуває масового характеру, над виробленням української термінології працювали Українське наукове товариство в Києві (голова М. Грушевський).

4. Період діяльності Інституту української наукової мови.

Українське мовознавство, зокрема термінологія, за влучним висловом відомого українського термінолога А. Вовка (США), пережило "золоте десятиріччя" (1921-1931), яке залишиться безпрецедентним у світовій практиці. ІУНМ структурно поділявся на шість відділів: природничий, сільськогосподарський, соціально-економічний,технічний,мистецький, правничий.

5. Період функціонування української термінології 1932-1990 років.

У тридцятих роках розпочалось переслідування українських мовознавців. Програмними стали статті "На боротьбу з націоналізмом на мовному фронті " А. Хвилі, "Термінологічне шкідництво і його теоретичне коріння " О. Фінкеля.

В Україні впроваджено унікальний, виключно радянський винахід: формально національну (українську) мову не забороняли, навпаки, говорили про бурхливий її розквіт, благотворний вплив на неї "братньої" мови, але насправді її розвиток коригували в потрібному політичному напрямі.

6. Сучасний період розвитку української термінології
(90-ті роки ХХ ст. - початок ХХІ ст.)

Перекладні словники- найпоширеніший тип сучасних термінологічних словників. При цьому більшість із них - російсько-українські видання, що зумовлено як об'єктивними потребами професійного спілкування, так і синдромом залежності, виробленим у попередні століття.

Енциклопедично-довідковісловники подають пояснення наукових понять, а не просто фіксують терміни.

Тлумачно-перекладнісловники - це праці змішаного типу, які перекладають термін іноземною мовою (або кількома мовами) і подають його тлумачення.
Лексику за сферою використання можна поділити па групи:

- науково-термінологічна лексика, яка обслуговує сферу науки й наукової та професійно-виробничої діяльності;

офіційно-ділова лексика - використовується в публіцистичному та офіційно-діловому стилях;

- професійно-виробнича лексика вживається при визначенні спеціальних виробничих процесів, знарядь, продуктів виробництва.

Кожна професія має своє коло професійно-виробничої лексики, куди входять і терміни, і офіційно-виробнича лексика, і загальновживані слова, що використовуються в даній сфері й набувають фахового значення.

Слова - терміни, слова-професіоналізми

Терміни - це слова або словосполучення, які вживаються в науковій, публіцистичній, діловій сфері мовлення для точного вираження понять і предметів.

Діловому стилю характерна термінологія, яка утворюється із активної лексики (діловодство, справочинство), запозичується з інших мов (банк, бюджет), утворюється за допомогою власних слівта частин іншомовних слів (фототелеграф).

Восновному, значення термінів зафіксовані у державних стандартах, тлумачних, термінологічних словниках, довідниках. До вживання термінів ставляться такі вимоги: - термін повинен вживатися лише в одній, зафіксованій у словнику формі;

термін повинен вживатися з одним (закріпленим за ним у словнику)значенням;

при користуванні терміном слід суворо дотримуватись правил утворення від нього похідних форм: якщо словник дає лише певні форми, то утворювати ще якісь слова для власного вжитку забороняється. Отже, терміни - це така група слів нашої мови, яка потребує до себе спеціальної уваги, постійного звірення із словником, повсякчасного поновлення в пам'яті значення потрібних для роботи найменувань.

Кожна галузь науки, техніки, виробництва має свою термінологію. Науково-технічний прогрес поповнив мову новими поняттями, що властиві різним професіям. Мова представників різних галузей виробництва дедалі збагачується, і цей процес відбувається завдяки формуванню мови працівника будь-якої професії, збагаченню науково-технічною, суспільно-політичною лексикою і термінологією, появі нових понять.

Професіоналізми- це слова або вислови, властиві мові вузької професійної (рідше соціальної) групи людей.

Професіоналізми виникають у двох випадках:

коли та чи інша спеціальність або вид занять не має розвиненої термінології (рибальство, полювання);

коли виникають розмовні неофіційні замінники, наявних у галузі термінів.

Друга група професіоналізмів - це загальнозрозумілі слова, досить поширені, активно поповнюються, але вони не належать до літературної мови Наприклад:

терміни професіоналізми

Трансплантація пересадка
Трансфузія переливання
Гіперемія повнокров'я
Гіпоксія недостатність кисню в крові

Ін'єкція укол

До професіоналізмів належать слова, вжиті в особливому, специфічному значенні із якоїсь професійної сфери. Поки професіоналізми вживаються лише в усному мовленні і не виходять за межі відомства - шкода від них невелика; для ділових документів споріднених установ вживання професіоналізмів можливе і зрозуміле, але для міжвідомчих справ вони не бажані.

Що вища культура мови, тим менше буде можливостей для появи професіоналізмів, особливо в діловому мовленні.

Номенклатура (від лат. nomenclatura - перелік, список імен) - сукупність назв конкретних об'єктів певної галузі науки, техніки, мистецтва тощо. Їх потрібно відрізняти від термінів, що позначають абстраговані наукові поняття. Номенклатуру становлять іменники та словосполучення, які передають як систему назв об'єктів певної науки, так і сукупність назв одиничних об'єктів (наприклад, у географічній номенклатурі - Чорне море, Шацькі озера, річка Десна), видові назви (у ботанічній лексиці назви дерев: дуб, смерека, ялина). Існує номенклатура медична, мовознавча, хімічна, технічна, економічна (пор. термін валюта і номенклатурні назви долар, євро, крона, песо і т. д.)
Слова, які можуть уживатися у різних значеннях, називаються багатозначними. Це мовне явище має назву полісемії. Наприклад: Ринок. 1) місце торгівлі на певній території; базар; 2) сфера товарного обороту, сукупність актів купівлі і продажу товарів. Команда. 1) наказ командира, начальника; 2) загін, підрозділ, група людей, які виконують певну роботу.Багатозначність слів здебільшого не заважає взаєморозумінню між людьми, оскільки слова в мовному спілкуванні завжди виступають у мовленні в певному контексті, в словесному оточенні і в конкретній мовленнєвій ситуації. Треба, однак, добре знати і розуміти значення слів, щоб належно користуватися ними, бо неправильно вжите слово може спричинити неясність або й перекручення думки.

Для ділового мовлення багатозначність - явище небажане, оскільки провокує неточність, двозначність трактувань. В офіційно-діловому та науковому стилях мови слова використовують, як правило, водному термінологічному значенні, яке не обов'язково є первинним.

Синоніми- це слова, що по-різному звучать, але близькі за значенням.

Незважаючи на те, що синонімія є природним виявом законів розвитку мови, у термінології вона небажана. Проте в українській термінології, як і в ОДС, синонімія досить поширене явище

Серед синонімів розрізняють:

1) абсолютні, (що відрізняються лише звучанням, абсолютно однакові за значенням): оплески - аплодисменти; буква - літера; майдан - площа;

2) семантичні або ідеографічні, (що відрізняються додатковими відтінками лексичного значення): невдача - промах, невезіння, нещастя;

3) стилістичні (синоніми, спільні за значенням, але різні за експресивно-емоційним забарвленням, сферою вживання, належністю до мовних стилів): архітектор - будівничий; байдужість - знеохочення, апатія;

4) контекстуальні (слова, які зближуються за значенням лише в певному тексті і тільки в ньому є синонімами. Поза контекстом це слова з різним значенням): високий і багатий (урожай), висока і відповідальна (посада), добрий і смачний (пиріг).

Антоніми- різні за звучанням слова, які мають протилежні, але співвідносні значення.

Одним з важливих виявів системних відношень у мові є протиставлення її елементів. Поняття завжди виникають парами. Кожне з понять містить у собі свою протилежність, яка ґрунтується на відмінності всередині одного й того ж явища

Антонімами можуть бути лише слова, побудовані на якомусь спільному узагальненому понятті: захід - схід (сторони світу), більшість - меншість (кількість), удень - уночі (час доби).

Багатозначне слово може входити до кількох антонімічних пар залежно від того, яке значення воно має: тихий (голос) - гучний; тихий (вечір) - вітряний; тихе (море) - розбурхане; тихе (життя) - неспокійне. Антоніми бувають різнокореневими (життя - смерть) та спільнокореневими (чемний - нечемний, безмежний - обмежений). Також антоніми бувають так само, як і синоніми, контекстуальними (виявляються лише в тексті).

Антоніми допомагають яскравіше й образніше , точніше виразити думку. Вони надають висловлюванню більшої експресії і динамізму.

Слова абетка, алфавіт, азбука - тотожні терміни-синоніми, які мають різне походження.
До однієї з найбільш цікавих груп лексики належать омоніми: коса дівчини - коса в косаря; ключ від помешкання - журавлиний ключ.
Омоніми (від гр. homos - однаковий і оnymа - ім'я) - це слова, різні за значенням, але однакові за звучанням і написанням.

Лексичні омоніми - це слова різні за значенням і однакові за звучанням. У свою чергу, лексичні омоніми поділяються на повні та неповні.

Повні лексичні омоніми - це слова однієї частини мови, однакові в усіх своїх граматичних формах.

Приклади омонімів: образ - „зовнішній вигляд" і образ - „ікона"; кома - „стан непритомності", кома - „пунктуаційний знак" і кома - „газова туманність оболонки ядра комети".

Неповні лексичні омоніми збігаються в звучанні тільки в частині форм.

Різновидами неповних лексичних омонімів є омофони, омоформи, омографи.

Омофони - слова, що мають однакове звучання, але різне написання: мене - мине, Заєць - заєць, Надія - надія, Селище - селище.

Омоформи - слова, що мають однаковий звуковий склад тільки в певній граматичній формі: мати (іменник) - мати (дієслово), варта (іменник) - варта (прикметник жіночого роду), шию (від шити) - шию (від шия), три (числівник) - три (дієслово наказового способу).

Омографи - слова, що при однаковому написанні мають різну вимову, зокрема наголос: замок - замок, дорога - дорога, брати - брати, плакати - плакати.

Різниця між омонімією та багатозначністю полягає в тому, що омоніми не мають семантичної спільності, а кожне переносне значення багатозначного слова якимсь чином пов'язане з первинним.

Міжмовні омоніми- слова, що в різних мовах (не тільки близькоспоріднених) звучать однаково або дуже подібно, але мають різне лексичне значення: укр. шар (пласт однорідної речовини; певне коло людей) - рос. шар (куля); укр. рожа (мальва) - рос. рожа (пика).

Хибні друзі часто ускладнюють вивчення мови, і спричинюють помилки у перекладі.

Пароніми - це слова, що мають подібність у морфологічній будові (близькі за фонетичним складом), але розрізняються за значенням: уява (здатність уявляти - плід уяви) -уявлення (знання, розуміння чогось - помилкове уявлення); гривня (грошова одиниця) - гривна (металева шийна прикраса у вигляді обруча); кампанія (сукупність заходів, спрямованих на виконання певного завдання) - компанія (група осіб, пов'язаних певними інтересами або торговельне чи промислове товариство).

Пароніми близькі до омонімів, але не тотожні з ними.

Між паронімами можуть встановлюватися синонімічні (блискучий - лискучий, блукати - блудити, повноваження - уповноваження, особистий - особовий), антонімічні (прогресивний -регресивний, густо - пусто, іммігрант - емігрант) відношення.
Суржик (буквально — "Суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші") — побутове мовлення, в якому об'єднані лексичні та граматичні елементи різних мов без дотримання норм літературної мови. Термін "суржик" (без додаткових визначень) вживається переважно щодо українсько-російського суржику.

Українсько-російський суржик поширений у побутовому спілкуванні жителів багатьох регіонів України, а також місцевостей на території Росії, де проживає українське населення - на Стародубщині, Курщині, Подонні, Кубані, Ставропольщині, Терщині, Поволжі, Поураллі, Тюменщині, Омщині, Цілині (Сірий Клин), Зеленій Україні.

Деякі характерні прояви суржику (порівняно з нормативною українською мовою):

*вживання русизмів замість нормативних українських відповідників: даже, да, нєт, када, нє нада, єлє, щас/січас, всєгда, нікогда, чуть-чуть, конєшно, навєрно, напримєр, допустім, мєжду, вмєсто, вродє, імєнно, будто, вроді, рядом, язик, больниця, циплята, предохранітєль, предсідатель, почтальйон і т.п.;

*"українізовані" форми російських дієслів - здєлав, длівся, унаслідував, получав, щитав, отдав, отключив;

*"українізовані" форми російських числівників - первий/перва, вторий/втора;

*змішування українських і російських форм невизначених займенників - хто-то, шо-то, як-то, які-то, який-то, чого-то, кой-шо, кой-які;

*порушення дієслівного керування, вживання прийменників і відмінків за російським зразком - по вулицям замість по вулицях, на російській мові замість російською мовою;

*утворення найвищого ступеня порівняння прикметників і прислівників за зразком російської мови - самий головний, саме важне;

*утворення від українських дієслів активних дієприкметників за російським зразком - відробивший, прийшовший, зробивший;

*слова і вирази, кальковані з російської - міроприємство, прийняти міри, прийняти участь, до цих пір, так як, бувший у користуванні;

У художній мові суржик використовувався здебільшого як стилістичний засіб типізації та індивідуалізації персонажів, створення комічного, іронічного ефекту.

Наприклад, у п'єсі-опері Івана Котляревського "Наталка-Полтавка" (1819) Возний вживає комічно-"макаронічну" суміш української мови зі старослов'янською і російською, демонструючи цим свою вищість над простими селянами, які розмовляють полтавським діалектом.

Суржик або макаронічна мова використовувалися як засіб гумору й сатири також у творах Г. Квітки-Основ'яненка, М. Старицького, Остапа Вишні, С. Олійника, О. Чорногуза, П. Глазового та ін.

Українська термінологія вже упродовж двох століть привертає до себе увагу багатьох учених, фахівців, ентузіастів національного відродження. Адже українська мова стоїть як рівноправна серед інших мов. Щоб грамотно перекласти літературу за спрямуванням, або прочитати наукову статтю треба знати термінологію своєї спеціальності.

На сьогоднішній день у молодого покоління фахівців виникають великі труднощі у використанні літературних норм мови. Нашим головним завданням культури мовлення є виховання навичок літературного спілкування, пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, у вимові та наголошуванні, несприйняття спотвореної мови (суржику). Суржик є небезпечним, шкідливим і загрозливим явищем, бо паразитує в українській мові і призводить до значних спотворень мовних норм.

Кожному студенту треба боротися з двомовною хворобою,тому це погіршує враження про спеціаліста, та про його підготовку.